Лк 10,25-37
У 25-ту неділю по зісланню Святого Духа ми чули євангельський текст про законовчителя, котрий бажає випробувати Ісуса відносно Закону: що робити, щоб осягнути вічне життя? Для законовчителя Закон є дорогою до життя: «І будете додержувати постанов Моїх та уставів Моїх, що людина їх виконує й ними живе» (Лев 18, 5). Тому «робити» те, що Закон наказує є основною умовою життя: «Ізраїлю, послухай постанов та законів, що я навчаю вас чинити, щоб жили ви, і ввійшли, й посіли цей Край, що Господь, Бог батьків ваших, дає вам» (Втор. 4,1).
Фундаментом Закону є щоденна молитва Ізраїля: «Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш Господь один! І люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю!» (Втор. 6,4-5); «а ближнього твого, як себе самого» (Лев. 19,18).
Суттю людини є любов, котру Отець виявляє до неї в Ісусі. Тому людина має Його любити, щоб реалізувати саму себе. Людина є покликаною до нічого іншого як до любові, тому що такою є її природа – «створена Богом за образом і подобою Його» (Буття 1,26).
Євангелист Лука привертає нашу увагу до другої заповіді, котра розбуджує у законовчителя цікавість: «А хто мій ближній?» (Лк. 10, 29). Ісус відповідає притчею про доброго самарянина, котра є визначальною для повного розуміння заповіді любові до ближнього: в Ньому, милосердному самарянинові, Бог взяв опіку наді мною і мене полюбив, щоб також і я, вилікуваний від мого зла, міг полюбити його і братів усім серцем як себе самого.
Чоловік, що сходить з Єрусалиму до Єрихону і попадає розбійникам, є ніхто інший, як наш праотець Адам, який іде далеко та ховається від Бога. Якщо Адам є утікачем, то Син Чоловічий є паломником, що проходить ту саму дорогу, але у зворотному сенсі, повертаючи до Батьківського дому усіх своїх братів.
Цими таємничими розбійниками є наше серце, наші сили, наш розум, котрі зодягнені в егоїзм стають деструктивною силою в руках нашого ворога, що спричиняє нам втечу від Бога, джерела нашого життя. Ворог, після того як нас уразив, йде геть, тому що досягнув своєї мети, яка полягає у тому, щоб нас роздавити через свою заздрість: «Через заздрість диявола смерть увійшла у світ, скуштують її ті, що йому належать» (Муд. 2,24).
Священик є охоронцем Закону. Кожна релігія презентує Закон як дорогу в досягненні Бога, щоб звільнити людину від зла і направити її життя. Але ніякий закон не є в силі зробити це! В реальності, якщо він є помилковим, побільшує зло, якщо є справедливим, його виявляє! Тому, також і священик спускається з Єрусалиму і віддаляється від Бога, проходячи по тій самій дорозі кожної людини. Закон показує упадок людини, бачить зло в лицемірстві. В реальності, без Закону гріх залишається окультним: «Коли прийшла заповідь, гріх ожив, а я умер; так то заповідь, що мала б бути мені на життя, стала мені на смерть» (Рим. 7,9-10).
Левіт є призначений для культу. Стверджується, що ніякий закон і ніякий культ, наскільки були б правильними, не є в силі спасти людину. Левіт приходить на місце лиха, встановлює докладний діагноз і залишає потерпілого таким, яким він був раніше.
Самарянин є небажаною особою для охоронців Закону і храму. Представляє поганське святотатство у серці Ізраїля. Тим самарянином є Ісус, який порушує Закон старійшин, тому що богохульствує «Хто це, що говорить богохульства» (Лк 5,21), їсть і п’є із грішниками та митарями «Цей грішників приймає і їсть разом з ними» (Лк 15,1). Він іде на зустріч чоловікові, котрий спускається з Єрусалиму, щоб через своє торкання виявити до нього Отцеву любов. Подорож милосердного самарянина є місією Ісуса: вчинити те саме милосердя, котре має Бог Отець до своїх дітей. Око і серце Отця є тими самими, що і самарянина – Божого Сина, який жертвує себе задля любові до своїх братів.
Бажаю усім нам виконати прохання Ісуса: «Іди і роби так само» (Лк 10,37), заопікуватися світом, де ведеться боротьба між добром і злом до тих пір, поки не буде переможене Божою любов’ю та милосердям!
о.Віктор Двикалюк
